"Я був хлопчиком". Олексій Суровцев про зради, заробітки, еротичні танці та порятунок тварин

Актор, який пройшов шлях від професійного плавця та засновника успішного шоу еротичного танцю до зірки телесеріалів, після початку повномасштабного вторгнення кардинально змінив пріоритети. Олексій Суровцев пройшов трансформацію від кастингів до створення власного центру порятунку тварин, де щодня поєднує медійність із прямою відповідальністю за життя інших.

В інтерв'ю для Wave RBC.UA Олексій Суровцев розповів про фінансову сторону власного притулку для тварин, досвід зрад у першому шлюбі, відмову від амплуа героїв-коханців та реалії заробляння грошей ув українському кінематографі.

Головне з інтерв'ю:

• Олексій Суровцев розпочав акторську кар'єру у 38 років без профільної освіти, потрапивши у серіал "Код" після того, як продюсери помітили його в танцювальній виставі.
• Функціонування зоозахисних проєктів актора коштує від 800 тисяч до 1,2 мільйона гривень на місяць, а щоденні витрати на лікування 22 важкохворих тварин сягають десятків тисяч гривень.
• Середній гонорар Суровцева за один знімальний день становить близько 15 тисяч гривень, проте актор називає кіногалузь нестабільною та відмовляється від ролей сексуалізованих персонажів.
• Актор зізнався, що причинами розпаду його першого шлюбу стали власна незрілість та зради, після чого він повністю припинив спілкування з колишньою дружиною.
• Попит на усиновлення тварин із притулків суттєво впав: за останній місяць команді Олексія вдалося прилаштувати лише трьох підопічних.

Це скорочена версія розмови. Повне інтерв'ю дивіться на YouTube-каналі РБК-Україна LIFE. 

Акторство та еротичні танці 

– Я хочу розпочати з акторства. Розкажи загалом, як ти прийшов у цю сферу? Тому що від початку ти займався і плаванням, і еротичними танцями, але зрештою зараз ти впізнаваний саме як актор. 

– Я завжди був творчою людиною. Ще з часів школи: КВК, різні вистави, сцена, співали, грали... І, напевно, у мене були амбіції просто перебувати на сцені. Спочатку хотів на сцену, потім хотів потрапити в телевізор – простими словами.

Я постійно заповнював анкети будь-куди: на різні шоу, у серіали. Звичайно, десь мене брали, десь не брали, але прямо в серіали ніхто не брав.

Потім у нас з'явилася танцювальна вистава "Спокуса". З нею ми провиступали десь два роки, і на цій виставі мене побачив хтось із продакшену, напевно, або з СТБ. І мені зателефонували, сказали: "Ми хочемо вас запросити на роль оперуповноваженого". Я кажу: "Ви точно нічого не переплутали? Який з мене оперуповноважений?" Вони кажуть: "Нам такий і потрібен".

Я тоді ще в Дніпрі жив. Але в мене був такий переломний момент у житті, коли потрібно було щось змінювати. Коротше, повністю зробити крок у прірву. Я приїхав на ці проби, провалив їх максимально, поїхав далі на гастролі. І вони мені телефонують, кажуть: "Ви можете на зворотному шляху заїхати до нас?"

Приїхав на другі проби, ще гірше їх зіграв, але вони мене взяли. Я не знаю, щось побачили. Я думаю, це було стовідсоткове влучання в образ. А далі я дуже швидко навчався. Постійно розпитував акторів, з якими працював, що і як, дізнавався всі нюанси цієї професії.

– Скільки тобі було років, коли ти прийшов?

– 38 років. Це знаєш, як кажуть: ніколи не пізно починати щось нове. Я був відомим танцівником на всю Україну, ми весь світ об'їздили, і я вже займав дуже високу сходинку у своїй професії. І тут мені потрібно починати з самого початку. Ясно, що дуже страшно! Тим більше в 38 років приїжджати в інше місто, починати невідомо що. Ясно, що страшно.

– Твої колеги по серіалу – професійні актори – як вони тебе сприймали, коли людину взяли максимально не з професії? Чи не відчувалося якоїсь неприязні від них? 

– Офігенно сприймали! Я їм дуже вдячний за те, що вони зі мною возилися, допомагали, усе було дуже класно. Більшість режисерів теж входили в моє становище й допомагали.

– Яку роль ти мрієш зіграти, щоб вийти з амплуа Тараса із серіалу? 

– Ну, по-перше, хочеться зіграти антагоніста якогось, прямо такого серйозного. У мене вже є пару проєктів, вони ще не вийшли, де я антагоніст. Набагато цікавіше грати лиходія, насправді.

І хочеться життя, кохання пограти, стосунки, якісь переживання тощо. Те, що є в житті. Мені просто хочеться про життя! Тобто навіть якогось менеджера зіграти, розумієш? У будь-якій комедії, мелодрамі – щось таке спокійне. Ну і, звичайно, не відкидаємо історичні моменти: вікінги, козаки.

– А від яких ролей відмовляєшся? Чи відмовляєшся взагалі?

– Відмовляюся вже від стриптизерів, героїв-коханців. Від цього відмовляюся взагалі. Тобто від того, що підкреслює сексуальне підґрунтя, знаєш. Просто не хочу. Воно вже не моє.

– Ти розповідав, що наразі ніби не бачиш свого вектора розвитку в акторстві, так? Чому продовжуєш цим займатися? 

– Не те що не бачу. Я просто не роблю того, що міг би робити для того, аби досягти якоїсь висоти. Якщо брати до повномасштабного вторгнення, я дуже швидко розвивався. Навчався, брав якісь інтенсиви, читав, спілкувався. І були вже затвердження: у повному метрі одна з головних ролей була.

А зараз у мене просто вектор мого розвитку зовсім інший. Зараз я більше потрібен там, де я є в плані зоозахисту. І якщо чесно, то й немає дуже гарних пропозицій. Та я нічого й не роблю, щоб ці пропозиції шукати. Насправді їх і немає, немає прямо таких.

– Говорячи про танці: величезний розділ твого життя – це еротичні танці, так? Розкажи, як ти почав цим займатися і чим тебе зачепило це захоплення? 

– Колись я побачив виступ одного чоловічого колективу з еротичним клонуванням. У них був дуже естетичний виступ, дуже красивий, прямо балет такий, знаєш. І мене це надихнуло! Це було масштабно й дуже класно.

Я зрозумів, що це круто і я хотів би цим займатися. Але я танцювати взагалі не вмів: боявся, соромився тощо. І з'явився знайомий, який працював у топлес-барі "Біла акація" біля вокзалу в Дніпрі. Якось я з ним поспілкувався, він каже: "Та приходь!"

Я прийшов, там хореограф мене подивилася, як я коряво станцював, і сказала: "Давай позаймаємося". І через два місяці я вже поступово почав у таких забігайлівках виступати.

Але я одразу не хотів бути стриптизером, як мене всі звикли називати. Я хотів робити ось таке класне шоу! І все до того йшло. Знаєш, коли ти чогось прагнеш, то життя постійно підкидає якісь моменти, які ти повинен побачити й використати. І ось такі моменти з'являлися.

Потім я виграв чемпіонат України з еротичного танцю, бо поставив собі за мету виграти й стати найкращим. Потім ми познайомилися з моєю дружиною. А до того я ще набрав колектив хлопців: надихнувся тим першим колективом і думаю: "Зроблю собі чоловічий колектив".

– Як оточення поставилося до такого хобі й роботи?

– Прекрасно! Прекрасно, бо мені не було що приховувати, тому що це, знову ж таки, варто було побачити, щоб оцінити. Якщо я одразу скажу, що я танцюрист еротичного жанру, як це сприймається? Дуже погано! Я відразу показую.

Було таке, що навіть дніпровські братки, грубо кажучи, підходили й казали: "Блін, ну ми думали, що тут таке собі, а тут таке офігенне шоу!" Бо ми дійсно зробили зовсім інший напрям у цьому жанрі. І не знаю, пов'язано це з нами чи ні, але поки ми працювали, Україна в цій галузі була просто найкращою. 

Заробіток у серіалі та професійне плавання 

– Давай поговоримо про фінансовий бік цього питання. Наприклад, скільки ти міг заробляти як танцівник? 

– Було таке, що ми поїхали на гастролі й купили машину. За тур, місяці два-три. У нас була гарна машина, яку ми купили з салону. Середній сегмент, не супер-VIP, але гарна машина з салону. У нас була трикімнатна квартира в Дніпрі, теж гарна. Я завжди заробляв нормально. Не шикував, але мені на життя вистачало.

– Якщо порівняти, що тобі сьогодні більше приносить грошей: акторство чи тоді танці?

– Акторство. Ми ж беремо акторство, а з ним пов'язано ще й те, що є реклама. Але ця професія нестабільна. Сьогодні в тебе є зйомки, завтра немає. Це мені пощастило, що я вже шість років знімаюся в одному продакшені, у двох серіалах, і там 600 серій позаду.

Але насправді акторство – це дуже нестабільна історія. Не можна жити тільки за рахунок акторства. Потрібно свою впізнаваність, популярність, публічність якось використовувати.

– Скільки ти приблизно заробляєш як актор?

– Коли як. У середньому знімальний день, це десь тисяч 15 гривень. Іноді більше буває, іноді менше.

Взагалі до тебе приходять, знаючи, скільки ти в середньому коштуєш, і ти вже дивишся, наскільки тобі цікава роль. Якщо тобі цікавий цей проєкт чи роль, ти можеш трошки демпінгувати свою ціну. А іноді за всі гроші світу не хочеш там зніматися.

– Ти також професійний плавець? Чому покинув цей вид спорту?

– По-перше, набридло. З 7 до 22 років – 15 років у плаванні, з них останні сім років професійно. Але це важко. По-перше, ти двічі на день тренуєшся. І коли тобі вже 16-17 років, ти розумієш, що потрібно заробляти, а ще й навчатися. Ти зранку йдеш на тренування, потім їдеш на навчання, потім на роботу, потім знову на тренування. Приходиш додому – такий просто…

І плюс – заради чого? Зі мною тренувався мій напарник, він чемпіон світу, причому по моїй дистанції. Тобто щоб мені стати чемпіоном України, мені потрібно було стати чемпіоном світу, грубо кажучи (це образно). Але я бачив, що я до нього навіть недосяжний. І я бачу, що він їздить на велосипеді, живе десь в однокімнатній квартирі на околиці…

І от до чого це? Коли ти вже почав розуміти, що потрібно щось думати… Плюс я постійно був творчою людиною. І от я виконав майстра спорту, потім трошки ще поплавав – і все, кинув. Закінчив інститут фізкультурний і кинув.

– Сьогодні якось тобі це допомагає в житті, у професії? 

– Я не лінивий завдяки спорту, напевно. Ксюша завжди мене сварила, що я багато працюю, а я таким чином відпочиваю. Мені подобається. Я от поставив мету, і якщо її не виконаю, мені некомфортно. Погано це чи добре – не знаю. Мені добре так у житті, я не знаю, як правильно.

– Це якась така філософія "досягацтва"? 

– Так, досягач – це я! Мені дуже важливий результат. Я прямо кайфую від результату. Мені не стільки важливий шлях. Я не самурай, мені дуже важливий результат!

– А це не втомлює – фокусуватися тільки на результаті? Адже часом результату може не бути, або він може бути не такий, як ти собі намалював.

– Ти ставиш результат, якого реально можеш досягти. Я не ставлю собі "Оскар" за результат, бо розумію, що до нього ще років 40 працювати.

– Ти сказав, що Ксюша сварить за те, що багато працюєш. Я, очевидно, розумію, що це пов'язано з тваринами. Велика зайнятість. Ну і, звичайно, інші види діяльності. 

Як ти відпочиваєш взагалі? 

– Я не відпочиваю, коли я відпочиваю. Розумієш?

– Лягти на диван, дивитися телевізор... 

– Ні, буває таке. Нечасто, але буває. Тим більше, що зараз мені Ксюша дуже допомагає: вона взяла повністю управління клінікою на себе, і в нас зараз дуже великі зміни.

Але навіть коли відпочиваю, я завжди думаю: якщо в мене висить якийсь борг у голові – мій борг, який я сам собі винен, щось зробити – то я не дуже відпочиваю.

Для багатьох, напевно, це неправильно. Я намагаюся пояснити, що я звик так. Я змалку постійно працював, мені це подобається. Мені подобається мати мрію, мету, постійно працювати...

Звичайно, я не буду валитися з ніг, якщо вже прямо помираю, але я дуже часто й їсти забуваю. Знаєш, катіо я будував котам, сам його будував два місяці. Забував їсти! Але мені це так цікаво було зробити для своїх котів, щоб вони гуляли в мене на вулиці без ризику для здоров'я. Перший шлюб та уроки з нього 

– У тебе був перший шлюб, де була зрада з твого боку, інші перипетії, як ти розповідав. І ти тоді говорив, що тобі не вистачало дорослості в той час, Які висновки з цього досвіду ти виніс для себе? 

– Знаєш, я був такий прямо хлопчик-хлопчик, дуже романтичний у свої 22–24 роки. Можливо, я себе так виправдовую, але мене щось поламало: певні моменти в житті, певне ставлення до мене поламало й трошки змінило ці речі.

Мені здається, головне – проговорювати, бути уважним і до себе, і до партнера. Тому прямо конкретно, що мені дав цей шлюб, не знаю. Досвід, просто досвід. Прямо такого, щоб я з нього виніс щось таке, що допомогло б мені в подальшому житті, то ні.

Знаєш, що мені, напевно, дав цей шлюб? Завжди обирати себе. Тому що важко було й батькам сказати. У мене батьки прожили дуже довго разом, і нас так виховували, що шлюб – це на все життя. Ну й насамперед – наважитися на це розлучення, тому що мені було некомфортно.

– А які стосунки ви зберегли з колишньою дружиною? 

– Ніякі, ми не спілкуємося.

– Розійшлися на негативній ноті?

– Так, розійшлися на негативній. По-перше, я її абсолютно розумію. Ясно, її покинули, бо це я від неї пішов. І неважливо, які там були причини. І були моменти по розподілу майна, яке в мене забрали... Ну, це все таке: забули, закрили.

Напевно, я її образив вчинком, і вона не захотіла спілкуватися, хоча ми, можливо, пару разів за весь цей час переписувалися. Якщо я її зустріну на вулиці, я буду радий її бачити, обійму. Тобто я зла не тримаю й сподіваюся, що вона так само.

– Як ти оцінюєш, як ти змінився за ці п'ять років? 

– Зовсім інша людина! Зі своїми "приколами", які залишаються, але в мене відбулася переоцінка взагалі всього: життя, одягу, стосунків, якісь цінності іншими стали. Усе змінилося. Я не знаю, що на це вплинуло: війна чи розлучення, а потім весілля, а можливо й усе разом. Плюс інші люди почали мене оточувати – дуже класні.

Напевно, і моя діяльність зіграла роль у цьому, тому що ти робиш добру справу й отримуєш стільки позитиву від людей! Це так надихає! Окрім того, що ти бачиш результат цієї справи, яка зараз є надважливою, ти надихаєшся цим, коли бачиш кошеня, яке помирає, а через декілька місяців чи років бачиш, що воно здорове й у родині на подушках, хоча стовідсотково воно б померло. Це дуже надихає!

Дуже класно, що мене почали оточувати люди, для яких це важливо. Це емпатичні, добрі люди, які готові допомагати, робити добро, робити світ добрішим.

Робота "Бородатої котомамулі", витрати та заробітки 

– Скільки в середньому коштує один день роботи твого притулку та клініки?

– Найдорожче, що взагалі є в цій діяльності – це лікування. І все залежить від того, скільки в мене хворих, наскільки вони хворі, чим саме хворіють тощо. Тому що є коти, у яких рахунок за порятунок – як би це жахливо не звучало – іде на сотні тисяч гривень.

Але ми не можемо обирати, кого ми рятуємо, а кого – ні. Якщо кіт до нас потрапив, то ми його в будь-якому разі рятуємо. І буває таке, що рахунок за порятунок – 150-200 тисяч гривень.

Зараз у мене на лікуванні, наприклад, 22 тварини. Якби вони лікувалися в іншій клініці, то тільки за стаціонар я сплачував би десь 50 тисяч гривень на добу! Завдяки тому, що вони лікуються в моїй клініці, це в рази дешевше.

Але ще є тварини, які лікуються в інших клініках – там, де потрібні складні операції або для хворих на рак, де потрібні якісь вузькопрофільні спеціалісти. І там, звичайно, цінник вже відповідний.

Взагалі, якщо порахувати витрати, обіг грошей тощо, то це до мільйона на місяць. Десь буває 500 тисяч, іноді – мільйон, мільйон двісті. У середньому десь, напевно, 800-900 тисяч гривень на місяць.

Я пам'ятаю той момент, коли вагався, чи закривати мені взагалі всю цю історію.

– А що це був за момент? 

– Ну, коли я розумів, що мені ж потрібно з чогось жити. Я ж не можу витрачати донати на себе! А для того, щоб жити, мені потрібно ще й працювати. Акторство почало повертатися, і мені потрібно було розширювати команду й якось зробити так, щоб моя робота була пов'язана з цією діяльністю, аби цю діяльність не закривати. Так і виникла ідея створити клініку й зоомагазин.

Ми збільшили свої можливості щодо лікування: якщо раніше я міг одночасно лікувати п'ять тварин максимум фінансово, то зараз у мене 22 тварини на лікуванні.

Плюс це дуже зручно: коти не відчувають стресу, тому що їх віднесли в сусіднє приміщення, нікуди їхати не потрібно. Постійно намагаємося розвиватися тощо. Тому це бізнес, який допомагає благодійній установі.

– Ти покриваєш якийсь відсоток витрат зі своєї кишені? 

– Так. Не завжди, але буває таке. Наприклад, минулого місяця в мене кожен день було мінус 20 тисяч гривень. Тобто ми витрачаємо, грубо кажучи, у середньому 30 тисяч гривень на добу, а збираємо 10. Десь потрібно їх брати! У мене є й резервний фонд, і свої заощадження. Я ніколи не рахую, скільки сюди витрачаю. Якщо в мене є гроші, ми це робимо, купуємо.

– Наскільки активно сьогодні беруть тваринок у вас? 

– Та не беруть взагалі! Візьміть тваринку! Насправді за минулий місяць три тварини ми прилаштували. Але це мало. Люди не впевнені в завтрашньому дні, не готові брати відповідальність.

І це дуже добре, що вони це розуміють, аніж так, як зараз у Бучі ситуація, що взяли й викинули кішку, яка сім років у них прожила! Це ж відповідальність, і дуже добре, що люди це розуміють. Не готові – краще не беріть, бо ми не для того рятуємо, щоб після вас потім знову рятувати!

Тому я абсолютно розумію людей, але це дуже погано, бо ми не можемо приймати нових підопічних, а їх дуже багато.

– Як реагують твої колеги по цеху, зокрема інші зірки на на твою таку діяльність? Я думаю, що звертаєшся до них за поширенням якоїсь інформації. Які отримуєш відповіді? 

– Якщо брати 2022-2023 роки, у мене тут черга стояла з охочих мені допомогти й розказати. Тому що, напевно, кожен хотів бути причетним до якоїсь доброї справи.

Зараз, чесно кажучи, одиниці можуть зробити інформаційне поширення, і тільки після того, як я попрошу. Наприклад, коли я почав будувати котопарк – це великий реабілітаційний центр, який зараз будую – я оголосив на свій день народження й розіслав усім, кого знаю з публічних і відомих людей, повідомлення: не поширити збір (ніяких грошей!), а просто поширити цей допис про те, що ми розпочали будівництво, щоб про це знали.

Відгукнулося людей 20-25. У цьому році, коли рік уже минув і ми багато чого збудували (цього року ми його добудуємо), я так само попросив – відгукнулося людей 10.

– Хто тобі допомагає в цьому питанні? 

– Ну, наприклад, Женя Кот. Мої колеги з серіалу "Код". Багато хто не відповів. Багато хто відповів, що зробить і не зробив. Прямо близькі мені люди. Я не хочу називати прізвища. Дуже дивно й неприємно. Нехай це буде на їхній совісті.

– Звернися до наших читачів і глядачів зі своїм меседжем. Що ти хотів би сказати людям?

– Уся наша діяльність зараз спрямована на те, щоб зробити цей світ трішечки добрішим. Нехай це дуже гучно звучить, але хочеться побажати й попросити, щоб усі були добрішими одне до одного й уважнішими взагалі до цієї планети.

Бо дуже дивно: ми воюємо, ми забруднюємо атмосферу, усе горить, нищаться ліси, забруднюються моря тощо. Але планета в нас одна! І це дуже жахливо. А якщо взяти, скільки тварин від цього потерпає, скільки їх кидають…

Найголовніше, про що я хотів би попросити – почніть із малого. Будьте відповідальні за тих, хто живе поруч із вами – за своїх близьких і за своїх тварин. Це єдине, що ви можете зробити, навіть не дуже напружуючись. А вже потім глобально, якщо хтось хоче покращити цей світ – візьміть хоча б одну тварину собі додому. Я думаю, це могло б урятувати багато чого в нашій країні.

– Якби 100 сімей взяли по одному котику... 

– Уяви, притулок був би порожній! Але, на жаль, цього не станеться. Проте будемо сподіватися, так?